Арт-фестиваль Ördögkatlan, Чортовий Котел і український фольклорний спів

Оприлюднено Оприлюднено в Прогулянки Угорщиною, Український Будапешт
Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone

У такому темпі я ще в житті ніколи нікуди не збиралася, правду вам кажу, – аби за десять хвилин зібрана і вже вийшла здому, хоч зранку планувала всі вихідні валятися. Написала Віка Петровська “швидко-швидко виходь, через двадцять хвилин виїжджаємо на Ördögkatlan” І – фіть! Ми вже їдемо в район Пийча, котрий за 200 км від Будапешту, хоч півгодини перед тим я ще в піжамі ліниво сьорбала каву і розслаблено балакала по вайберу. Повз нас пролітають поля і села, навіть тунелі, субота, за вікнами авто 39 градусів спеки. Це літо дало всій Європі жару, так, аби мало не здалося нікому. Не дарма угорське радіо Petőfi називає цей спекотний циклон пекельним ім’ям Люцифер. Ну, що ж, Люцифере, привіт, чекай нас у Чортовому Котлі та ще й не аби де, а в найтеплішому південному регіоні Угорщини. Що то буде, гей! Але поки що нас рятує в автівці кондиціонер.

Для початку, напевно, розкажу вам, що Ördögkatlan, який у перекладі з угорської означає Чортовий Котел – це другий після Сігета за масштабами фестиваль Угорщини, і водночас перший за багатьма іншими параметрами, навіть має європейську відзнаку EFFE від Асоціації європейських фестивалів. Цьогоріч Ördögkatlan мав кругленьку дату – десятий ювілей.

Він такий, на перший погляд, трохи пасторальний, бо проводиться в сільській місцевості у Південному Задунав’ї на базі трьох сіл і одного музею скульптур під відкритим небом, – намети, копиці сіна, сільські пейзажі, вузенькі вулички, покошені поля, двори, – і сцени, розкидані в різних точках. Але при цьому за змістом, саме в культурно-мистецькому сенсі, Ördögkatlan надзвичайно багатий жанрово. Це арт-фестиваль з чудовою сумішшю найрізноманітніших інгредієнтів: музики (від опери й фольклору до андеграунду), художнього мистецтва, скульптури, театру, гастрономії і, звісно ж, вина. Останнє, до речі, не пропустіть, бо Villány – важливий виноробний регіон Угорщини, де треба куштувати саме повнотілі зрілі червоні вина – Кадарку, яку культивують тут століттями, ще з турецького періоду, Kékfrankos, Cabernet Franc, Cabernet Sauvignon, котрий, до речі, настоюють у Віллані в обпалених бочках, Portugieser, Syrah, Zweigelt. І це при тому, що Угорщина все ж більше країна білих вин, тому Віллань – другий після Егеру червоновинний регіон. Детальніше про нього напишу в наступному записі обов’язково.

Виноробня Ковача, Віллань

 

Назва фестивалю не дарма звучить як Чортовий котел.

– Тут всьому знайдеться місце, – кажуть організатори, – від мейнстріму до маргінальних експериментів.

Справа наліво: пані художниця – оформлювач двору, на жаль імені не знаю. Поруч з нею Bérczes László – один з двох організаторів фестивалю. У руках у нього лялька Моніка, названа так на честь Моніки Кіш (Kiss Mónika) – другої організаторки, яка на момент фотографування була відсутня. Її ім’я відразу ж дав ляльці Ласло, сказав “Я звик, що Моніка завжди поруч” Ляльку у подарунок організаторам зробила майстриня з Чернігова Ольга Костюченко, яка щодня проводила на подвір’ї різноманітні майстер-класи. Далі на фото Олексій Заяц і мер села, де був розташований Український двір

Тому геть не дивно, що сюди вже другий рік поспіль абсолютно перфектним чином вписується сільський український спів.

Проект “Непізнана Україна” (Ismeretlen Ukrajna)
Міклош і чудові бабусі

Варто, напевно,  сказати, що ми сюди їдемо зараз слухати чернігівських бабусь (тих, отож, з фотографії “Животворящий безвіз”) і що я їх знаю задовго до того безвізу, щоправда з фотографій та фільму, а не наживо. Нині це непорозуміння, завдяки Віці, виправлю. Десь у березні, цього року Міклош Бот презентував у Товаристві державного самоврядування українців Угорщини свій проект “Непізнана Україна”. Міклош, – угорець, залюблений в український фольклор, – неймовірний молодець. Робить для українців надзвичайно важливу справу, а саме професійно записує український фольклорний сільський спів.

Він – один з відомих молодих композиторів Угорщини, лауреат премій Fonogram та Budai-díj, гітарист, колекціонер народних пісень, вже кілька років залюблений в народну українську пісню. Ще тоді у березні, при нашій попередній зустрічі, розповідав надзвичайно цікаві речі про свою любов до фольклору. Про те, що збирає пісні дуже давно – їздив в Іран, Індію й Китай. Про останній навіть підготував цілий гімалайський проект і фільм, який можна подивитися тут.

Розповідав, як потім абсолютно випадково потрапив в Україну з якимось концертом, почув спів жінок з українського села і захопився так, що вже четвертий рік поспіль не може зупинитися – збирає і збирає українські пісні, відвідує різні регіони України, шукає глухі села, і тих, хто ще може заспівати старе. Наразі його команда на професійному рівні, кожний голос окремо, записала близько тисячі старовинних українських пісень у вигляді простого сільського співу (з 50-ти сіл). І серед них є такі раритети, які вже практично зникли з лиця землі, бо тих людей, що пам’ятали, майже не лишилося. Вже готовий фільм про Україну. А десь протягом наступного року Міклош планує до своєї бази українських пісень відкрити онлайн-доступ.

Розповідав також про те, як його вразило, що народна пісенна традиція, яка в Європі вже давно мертва, в Україні ще в подекотрих селах жива – і це безцінно. Тому що з появою цифрової музики, радіо, телебачення та різноманітних технологій живий спів потроху відмирає і це майже невідворотний процес.

Тогоріч Міклош привіз на Ördögkatlan полтавчан, і “Полтавський український двір” такий вчинив фурор, що цього року бабусь з Чернігівщини, які тут представляють справжній традиційний український фольклор разом з  Oleksiy Zaets із села Фасова Киівської області та колективом Божичі, запрошували як спеціальних гостей. Про них писала угорська преса, їх рекламували в промоматеріалах до фесту, на них спеціально їхали глядачі з усіх кінців Угорщини.

Розкажу вам і про те, який це виявився для мене мізкоперевертальний досвід, – спостерігати, як ті прекрасні українські бабці у вишиванках і хустках, чий спільний вік складає 1014 років, рвуть європейську балувану публіку (молоду, татуйовану, пірсінговану, з дредами чи виголеними скронями, з зачісками найрізноманітніших кольорів і всякими фантастичними вдяганками) як кажуть в Закарпатті “просто на паздіря”.

Божичі

Я дивилася як та чудова публіка розмахує руками і захоплено балдіє від живого українського співу і не могла надивитися. Бо зауважте, це були прості сільські українські пісні, заспівані дванадцятьма чернігівськими бабусями і “Божичами” так ніби вдома у себе в українському дворі – так як їм хотілося і вважалося за правильне – не осучаснені, не замікшовані з якимось новомодними течіями, хіба мали краплю аранжування і все.

Словом я дивилася на це і думала про те, що ми всі, – покоління, яке зростало на радянських хорах і совцьких народних ансамблях, дуже якось криво і сильно попсуті тими совєтами, най би їх шлях трафив, іноді майже невиліковно, на відміну від європейців. Бо ми би обробляли ті пісні, ми би їх переспівували на сучасний лад (і це добре, хай так!). Але, виявляється, українська пісня може зробити фурор навіть в первинному вигляді, коли її співає бабуся в оригінальному своєму домашньому виконанні. Не просто може бути записана і збережена для історії, не просто переспівана, а саме модна така як є! Трендова – і перти публіку так, що це складно описати словами.

Розігрування справжнього чернігівського весілля. Олексій Заяц з черпаком горілки

 

Ну й про бабусь! І про капусняк і про сало!

Бабусі тим часом крутезні!!! Летіли з Чернігівщини (з сіл Золотинка, Дніпровськe і Козацькe) на цей фест у найбільшу спеку, три дні там працювали на повну силу, але при цьому такі, що в танцях увечері після концерту могли запнути за пояс будь-яку молоду дівку. Я тих танців не подужала. Ми балакали з ними і не могли набалакатися. І танцювали, і обіймалися і фотографувалися.
У дні фестивалю в “Українському дворі Міклоша” проходили ремісничі майстерні, музичні воркшопи, справжнє чернігівське весілля, а також українська вечеря. Бабусі з Козацького готували для гостей справжній чернігівський капусняк, який виявився не супом, як ми собі звикли думати, а другою стравою. Густий, наваристий, їсти ложкою – але саме друга страва. Подається з хлібом. Дуже смачний!

А ще після капусняка вони підгодовували нас тушкованим салом, яке готувала мама Олексія, і котре вони всі провезли з собою “контрабандою” (жарт!) і, здається я тепер знаю, яке моє улюблене сало forever, смачнішого в житті ще не їла, слово даю. Так Чернігівщина з її піснями, людьми і гастрономією поселилася в моєму серці назавжди. Я цьому геть не дивуюся, хіба трошки тому, що для цього мені знадобилося поїхати на угорський Ördögkatlan, а не знайти їх десь в Україні.

Процес приготування капусняку


Словом, любі мої читачі, запишіть собі кудись в календарі і нотаники на наступний рік:
1. Фестиваль Ördögkatlan. Завжди в серпні. Villánykövesd, Kisharsány, Nagyharsány і Open-Air Statue Park Сайт http://www.ordogkatlan.hu/
2. Проект “Непізнана Україна” і Міклош Бот (BOTH MIKLÓS). Він наступного року планує їхати в Україну знову – за новими піснями. А, отже, ми почуємо щось надзвичайно цікаве знову.

До зустрічі!

Фото та відео:

  1. Значно-значно більше фото – на фейсбук, як завжди!
  2. Тут невеличкий дуже крутий міні фільм від угорського каналу М2 про наш “Український двір” на фестивалі. Дуже вам його рекомендую, навіть якщо не розумієте угорською
  3. Відео-привіт від чернігівських бабусь Угорщині

1 коментар до “Арт-фестиваль Ördögkatlan, Чортовий Котел і український фольклорний спів

  1. Ох! Як шкода, що ми про це не знали!!

Напишіть відгук